До Дня працівників освіти студент-першокурсник відділення журналістики УжНУ Максим Пушкар запитав викладачів, яким було їхнє студентське життя, чи завжди вони хотіли стати тим, ким нині є, та як їм було заходити в знайомі авдиторії, але вже в ролі викладача.
Своїми спогадами поділилася Галина Шумицька:
«Я закінчила філологічний факультет Ужгородського університету (українське відділення). Наш курс був величезний – 93 особи. Не всі, ясно, дійшли до фінішу на денній формі навчання – життя складалося по-різному.
Вчилися, працювали і відпочивали ми весело! У такий осінній період, як тепер, більше часу проводили поза межами аудиторій – допомагали на виноградниках зі збором урожаю. Там ми і працювали, зрозуміло, але розважалися на повну. І якось на навчальному процесі це не позначалося. Все встигали! Хоч у місті в ті роки зовсім не ходив громадський транспорт (буремні 90-і), тож доводилося скрізь встигати пішки.
З іншого боку, стипендія на першому курсі була така, що, пригадую, за неї можна було полетіти з Ужгорода літаком. І це ми теж робили. То був час романтики, кохання, створення сім’ї і навіть народження донечки вже наприкінці 5 курсу. Успішно захистила дипломну роботу й пішла народжувати маленьку.
А гуртожиток – то окрема тема в ті часи… Про це можна було знімати кінофільми з елементами кримінальної хроніки. Ще одна школа життя (як і армія для хлопців тоді). І про її уроки знають тільки ті, хто її пройшов. Мені довелося…
Перш ніж стати викладачем, я працювала вчителем у школі. Мій перший і останній шкільний випуск пам’ятаю дуже добре – у нас склалися прекрасні стосунки (була не набагато старшою за своїх учнів). Далі були інші інституції, а вже тоді Університет. Не скажу, що це було моєю мрією, але у нас із ним склалися добрі (зрілі) стосунки».
За матеріалами сайту відділення журналістики УжНУ
