Кімната-музей професора Василя Німчука в УжНУ: STEP by STEP

Унікальність Наукової бібліотеки Ужгородського національного університету, яка торік відсвяткувала своє 75-річчя, виявляється також у тому, що в її структурі працюють тепер уже дві музейні кімнати з дуже цінними приватними книгозбірнями – Олени Рудловчак та Василя Німчука. Вдячна долі за можливість бути причетною до створення обох осередків на території філологічного факультету.

У цій статті трохи детальніше про етапи роботи над створенням кімнати-музею Василя Васильовича Німчука – видатного й напрочуд скромного чоловіка зі світовим науковим іменем, про якого вже сказано й написано чимало, а буде ще більше. Бо чим далі просуваємося на своєму шляху, тим частіше вдаємося до авторитетних, вивірених, аргументованих думок тих, хто його вже пройшов. Не розмінявшись на мідяки – ось що особливо цінно.

Працюючи в академічній установі, Василь Васильович часто бував в університеті: наукові конференції, захисти дисертацій, інші заходи. Пригадую, дуже тішився, коли дізнався, що ректором Університету став професор Володимир Смоланка. Хотів подарувати Володимиру Івановичу дві картини його батька, з яким добре знався. Казав про це часто, однак не міг їх знайти, оскільки йшлося про невеликого формату зарисовки віддаленого вже періоду. Одна з них таки знайшлася серед архівних матеріалів, привезених з Києва до Ужгорода 2021 року племінницею Василя Васильовича, яка виконувала передсмертну волю свого стрийка. Полягала вона в тому, щоб все його київське «майно» (книги, рукописи, архівні матеріали) оселилися в Ужгородському університеті, де він і здобув свій перший диплом.

Племінниця професора Мирослава Мезіна вручає Дарчого листа ректору Володимирові Смоланці (квітень 2021 р.)
Племінниця професора Мирослава Мезіна вручає Дарчого листа ректору Володимирові Смоланці (квітень 2021 р.)

Аудиторія, яка стала кімнатою-музеєм В.В.Німчука
Аудиторія, яка стала кімнатою-музеєм В.В.Німчука

Для цього треба було виділити окреме приміщення, підготувавши його належним чином до розміщення професорських цінностей усього життя. Все почалося з початку – з доброї волі й рішення ректора Володимира Смоланки: кімнату на філфаку та кошти для її облаштування виділити, всі необхідні види робіт виконати. Йшлося далеко не про косметичний ремонт. Курувати цей проєкт ректор доручив проректорці професору Мирославі Лендьел.

Пригадую, коли вперше зайшли туди з проректором Дмитром Соймою і виконробом Юрієм Бурдейним для визначення обсягів робіт, Юрій Павлович лише усміхнувся і попросив: сфотографуйте, будь ласка, з чого починаємо, бо воно потім забувається. Віталій Завадяк, який тоді опікувався різними господарськими та інформаційними питаннями на факультеті як заступник декана, прикидуючи, де й скільки і яких розеток треба, зробив заодно фоторепортаж зі старту. Закипіла робота: одні робітники змінювали інших. Я не пам’ятаю зараз усіх їхніх імен, але так хочеться висловити вдячність усім в особі Дмитра Юрійовича Сойми, недремне око якого все бачить, все контролює, який по-господарському, по-ґаздівськи веде будь-який об’єкт, за який взявся, до його якісного логічного завершення.

Дмитро Сойма і Галина Шумицька в оновленому приміщенні під час відкриття
Дмитро Сойма і Галина Шумицька в оновленому приміщенні під час відкриття

У цей час паралельно тривала інша дуже важлива робота, яку виконували працівниці Наукової бібліотеки УжНУ. А все починалося теж з доброї волі й величезного ентузіазму її очільниці Марії Медведь. Треба сказати, що такий підхід до справи є доволі рідкісним. Простіше було би сказати, що книгозбірня має багато роботи (а це свята правда!), ще більше різних труднощів (а в кого їх зараз немає?!), тому… Але з Марією Миколаївною завжди: ТАК! Звичайно! Для нас це велика честь!

З Марією Медведь після урочистого відкриття

Щоб ця подія відбулася, працівниці бібліотеки проробили величезну роботу. І фізичну теж.
Щоб ця подія відбулася, працівниці бібліотеки проробили величезну роботу. І фізичну теж.

Знаєте, у чому в першу чергу полягає ця велика честь? У тому, щоб тендітними жіночими руками переносити тонни книг, а тоді вже за комп’ютерами їх описувати, систематизувати, каталогізувати, і знову носити, складати, перекладати. Погоджуюся із думкою завідувачки кафедри української мови професора Наталіії Венжинович просто про «… одержиму діяльність великого колективу однодумців, які впродовж кількох десятиліть своєю титанічною працею створили нинішнє обличчя бібліотеки – сучасного потужного осередку української духовності, вмістилища справжності, нашої національної ідентичності» (з рецензії «Науковій бібліотеці УжНУ – 75 років»).

Ось тут маю сказати ще про двох невтомних ентузіастів, які були близькими людьми для професора Василя Німчука при його житті й залишилися такими по його смерті, роблячи дуже багато й дуже скромно про це говорячи. Маю на увазі доцента кафедри журналістики Василя Шарканя й згадувану вище Наталю Федорівну. Тож коли ці тонни книг були доправлені до університету силами родини професора Німчука (брата Івана Васильовича й племінниці Мирослави Мезіної), їх треба було розвантажити, а тоді ще кілька разів перенести з одного структурного підрозділу в інший, коли вже тривав процес обробки наукової спадщини. Викликало щирі сльози захоплення, коли Василь Шаркань своїми руками разом з іншими працівниками університету, спочатку технічного підрозділу, потім бібліотеки, носив-носив-носив, маючи це теж за честь. Зворушливо перебирав уміщене в коробках – багато про що знав за багато років тісного спілкування з Василем Васильовичем Німчуком. Саме так, до речі, знайшлася й одна з картин професора Івана Смоланки, подарована ним по-приятельськи Василю Німчуку. Василь Шаркань у моєму сприйнятті належить до наймолодших і найбільш відданих учнів професора, який упродовж останніх років життя вченого буквально всотував його наукові ідеї, активно допомагав в опануванні інформаційними технологіями. Тож вірю, що колись видасть на-гора щось такого, що наразі зріє, осмислюється.

Отже, відремонтована, ошатно облаштована кімната дихала свіжою блакитною барвою стін, наразі порожніх. Потрібні були стелажі. Нові, сучасні, які би відповідали вимогам книгозбірні. Черговий челендж, з яким успішно впорався проректор університету професор Олександр Рогач. І сталося це якось блискавично й небагатослівно. Це в манері Олександра Яновича, який завжди дотримується слова або його не промовляє. І це теж дуже цінно. Перед Пасхою-2021 ми вже принесли перші квіти до Світлиці Василя Німчука – тепер тут пахло й новими меблями.

 

Квіти для В.В.Німчука перед Великоднем-2021
Квіти для В.В.Німчука перед Великоднем-2021

І ось вчора, 23 травня 2022 року, з ініціативи керівництва філологічного факультету, зокрема декана професора Юрія Бідзілі, стрічку до теперішнього помешкання Василя Васильовича на філфаку урочисто перерізав перший проректор професор Олександр Сливка.

Все, що там можна зараз побачити, а це книги, світлини, документи, дбайливо й турботливо розкладено руками працівниць Наукової бібліотеки УжНУ. Дихається там легко і вільно. Там світло й просторо. Там чекають на тих, хто захоче заглянути чи й заглядати на науковий кавиль до вченого, який віддав себе сповна єдиній своїй великій любові – НАУЦІ.

Галина Шумицька
Фото Віталія Завадяка та Вікторії Воробець

Закрити меню