Зібрані у збірці текстові фрагменти Руслани Гечко можна окреслити як публіцистичні за формою викладу й філософські за змістом есеї, в яких вона торкається актуальних питань сучасності, що сягають не тільки минулого – вічності. Тема толерантності, зокрема в питанні рівності гендерів, змінюється роздумами про людину на війні, що вражають глибиною проникнення думки, специфікою узагальнень: «Молоді хлопці йдуть на передову, ще не знаючи життя, й уже за декілька років стають дідами, що бачили усе, а, повертаючись, не знають нічого…»; «Жах війни змушує відмовитися від утвердженої істини, бо вона не має сенсу, коли головне завдання – дожити до завтра; але вона ж породжує тотальну любов до батьківщини, хоча тільки у формі страху… » («Людина на війні»).
Цікавими є роздуми авторки про роль слова у людському бутті («Усе, що можливо описати, назвати, відчувати, живе тільки в голові кожного індивіда окремо; без людини не існувало б ніяких понять тільки з тієї причини, що вона їх назвала. Майже всі знання – це слова, слів нема без людства, без людства немає світу у звичному його понятті»); про культурні надбання рідного народу («Франко на футболках, Костенко в навушниках і Шевченко в голові – це майбутнє, яке настало знову. Кріпаччина давно в минулому, сьогодні ми намагаємося бути по-справжньому вільними духом, тілом, творчістю. Теперішня культура – звільнення нашої сутності від тягаря буття жертви» («не(глузд)); про важливість читання в еру стрімкого розвитку технологій («… бо це створює багато можливостей для підвищення рівня духовності та якості мислення, які є основною перевагою людини у майбутньому пануванні машин («Чи потрібно читати книги в еру ґаджетів?»). Причому вона не лише рефлексує, а й пропонує конкретні кроки щодо врегулювання тих чи інших питань, скажімо, формування мовної стійкості («Щоб вивести українську мову на новий рівень потрібно, аби кожен усвідомив, що може долучитися до процесу формування мовної стійкості як риси нового українського суспільства, гордого за свою батьківщину» («Монолог на 2 хв. Чи потрібно бути мовно стійким»).
Як оголений нерв, пульсують думки у мініатюрах під загальною назвою «Те, чого не хочеться бачити»: разом з авторкою відчуваємо подих внутрішньої порожнечі людини, якій нічого втрачати – вона вже поза межами свого життя; жах матері, що намагається врятувати своїх дітей, хоч смерть наступає на п’яти. Водночас щиро, по-юначому віримо, що світ справді такий: «… ще зовсім зелений: щоразу відкриваються нові горизонти й зникають межі неможливого, кожен вибір має надзвичайну вагу, адже приймається вперше, і серце зойкає разом з кожним витвором мистецтва…» («Люди жили в чашці кави. Потік думок»).
Гадаю, з наведених цитат добре видно, що перед нами глибока й тонка натура з проникливим бачення навколишнього світу й себе в ньому. На рівні добору мовних виражальних засобів уловлюється відчуття авторкою слова, сміливі спроби формування авторської манери висловлення думки, що потребують, ясна річ, постійної роботи з удосконалення…
Бажаю авторці завжди мати бажання «рухатись у власному напрямку, досягати успіху й сприймати все простіше, адже життя одне…», як вона й пише в останніх рядках свого «Білого шуму».
Вірю в Твій успіх, Руслано!
P.S. У збірці дуууже цікаві ілюстрації! Як заархівовані файли, в які треба вглядатися, як у майбутнє: воно вже тут, але ще там…
З повагою –
Галина ШУМИЦЬКА, професор кафедри журналістики УжНУ
