Під час мандрівок більше люблю зосереджуватися на локаціях і власних відчуттях від перебування там. Цього разу вийшло трохи по-іншому: у фокус уваги весь час потрапляли люди ніби й звичайні, а незвичайні! Спочатку не могла збагнути, в чому річ, а тоді сформувалося: вони люблять те, що роблять. Тема «спорідненої праці» не нова для мене, але ця поїздка подарувала максимум облич людей, які світяться любов’ю до всього довкола, роблячи те, що люблять. Це так видно!!! І так гарно!!!

З Тетяною Пащенко як перевізницею та екскурсоводом у дорозі не вперше. І кожного разу унікально. Але зараз я про те, що коли вона робить свою роботу, то навколо панує драйв і легкість, а ще невимушеність і купа незабутніх моментів, які в неї виходять спонтанно й завжди успішно 🙂 За кермом Чорного Дракона, з яким розмовляє як з людиною-вірним партнером і помічником, вона неперевершена! Кожного/кожну чує, бачить, відчуває… Її краєзнавчі, історичні коментарі завжди цікаві, змістовні. Людина-поліглот, яка з легкістю переходить з мови на мову (мені принаймні доводилося чути її угорську, англійську, російську); українська ж просто неперевершена! Слухаю її вкотре і думаю: як же просто, ненав’язливо й водночас патріотично вона провадить просвітницьку роботу серед населення краю і не тільки…

Велятинські «Теплі води» знову-таки вразили, крім усього іншого, теплими людськими обличчями: ти заходиш на територію –енна за кількістю, а відчуваєш себе найголовнішою відвідувачкою. Це про сервіс! Особливий якийсь, сердечний – СВІЙ. Геть несподівано відчула на собі трансформаційну силу процесу, про який пишу: далеко неоднозначна для мене «слимача» тема раптом проявилася через нові відчуття, які залишу при собі 🙂 І це стало можливим значною мірою завдяки людині, яка знову-таки як з равликами, так і з людьми взаємодіє по-особливому. На всі питання «від ума» спокійно відповідає: це треба спробувати і відчути… А ще там можна посидіти на справжньому Драконячому троні, якщо він покажеться 🙂

Ну а єдина в Україні водяна кузня Гамора, історична пам’ятка XVIII століття, розташована на річці Лисичанка в селі Лисичово, запам’яталася таким же одухотвореним чоловічим обличчям коваля Дмитра, який викував мені підкову «од сирця». Дивилася на його міцні чоловічі руки від сажі, гартовані вогнем і залізом, і думала про справжню чоловічу міць – вона теж проявлялася через любов до своєї праці. Далекої, здавалося б, від романтики, якщо придивитися ближче. І він теж був мені чимось схожим на Великого Чорного Дракона з казки, якого бояться лише ті, хто не звідав силу любові 🙂

Закрити меню