По силу до Вовків

Це перша моя вилазка у гори цієї весни. Так, пізня. Бо все цієї весни по-іншому. Але якісно продихати оте все, чим тепер живемо, можна саме там. Звідки на все легше подивитися зверху. З погляду Вічності. Бо ці ліси, й ці гори, й ці стежки, і стрімкі потоки стільки всього надивилися…

Водоспад Воєводин. А тоді Юнтур. А тоді сходження саме з того боку на Полонину-Руну. Непростим видалося, бо було більше схожим на альпіністські трюки, або простіше – «лізти-повзти-чіплятися». Часте стояння на колінах з метою доповзти з точки А до точки В теж мало якийсь глибокий символізм. Бо, попри все, намір зараз у всіх один, й про нього навіть говорити вже якось не треба.

Упевнена, що всі, кому треба, нас чули й почули. А вони сильні-пресильні, духи нашої Землі, наших Гір. А коли вже поверталися додому, водій розповів по дорозі про Вовчу Яму десь там, звідки ми повернулися. А Вовк розумний-прерозумний, сильний, витривалий, має добру пам’ять і давню славу санітара лісу. Що ж, хай усі ці якості будуть у поміч.