Смерекове

Для мене це крайнє південно-східне Лемківщини село на Закарпатті стало особливим місцем з низки причин, але ж не про все розкажеш😊 Тому лише кілька важливих тез на згадку.

Найперше – його назва. Вона асоціюється у мене з іншим селом, яке моя баба часто згадували у своїх розповідях про іншу частину втраченої Лемківщини, звідки лемків було депортовано. Перебуваючи тут, наче чула бабчин голос у шумі верховіть… Солодко і щемно.

Тому коли потрапила у місцевий краєзнавчий музей з лемківським сорочками, рушниками, гунями та іншими цікавими експонатами, зібраними тут місцевими ентузіастами, була в стані якогось екзистенційного екстазу. А коли мені ще й дозволили накинути гуню й обути старі-престарі топанки, які мені ідеально підійшли, зрозуміла, що родаки поруч і дають нові проходи. Треба тільки йти…

Людей тут мало. Місцеві кажуть, що колись було близько 800 осіб, тепер чи й 200 набереться. Ті, що залишилися тут, цікаво поєднують традиційний спосіб життя з різними інноваціями. У будиночку, де ми жили, все як у моїй міській квартирі, але ж після грози й бурі, коли десь на добу зникло світло й будь-який зв’язок, ми бігали до сусідки баби Ані, яка на шпорику нам готувала смачнезні всілякі штуки. Мабуть, ця доба була найкрутішою – ми сиділи біля вогню і багато розмовляли чи просто мовчали, а він говорив. Хто він? Вогонь. Ліс. Дух Карпат. І я відчувала, як душа й тіло зцілюються, вбираючи, всотуючи оту енергію – лісу, трав, вогню, повітря, сонця, дощу, грози, вітру – словом, всього навколо.

Ми збирали трави, ягоди, пили справжнє щойно здоєне молоко, ходили до місцевого осередку культури під назвою «Роси Карпат» по хліб, морозиво і пиво😊 Як тут все смачне, хочу я вам сказати. А сам заклад ніби з минулого – з елементами інтер’єру 90-их чи й раніше. Тут не люблять банківських карток – краще готівку. Між собою мають цікаві бартерні відносини – яйця, молоко, сир, гриби, яфини. До цього призвичаїлися й ВПО із Запоріжжя, яких занесло аж сюди. Під час вечірніх посиденьок розказують про своє захоплення місциною, яка стала для них новим домом.       

Живе тут один місцевий генерал (справді генерал, який тут народився і виріс, а тоді зробив блискучу кар’єру й повернувся на дідівську землю), який мріє створити тут швейцарію – робить для цього все можливе. Хай все вдається цьому нащадку місцевих опришків! Хоч ця земля сама знає, що треба, а що ні. Коли треба, коли ні. Вона мудра й сильна. І я неймовірно вдячна їй і дотичним людям за цей чудовий контакт і за зцілення…