Пікуй: між Стриєм і Латорицею

«На двісті метрів нижче від вершини розташований давній перевал Руська путь, яким тисячі років із Заходу на Схід переходили військові та торговці. Він існував ще в часи неоліту, тобто за дві тисячі років до народження Христа. Ним також користувався король Данило Галицький з дружиною та його син Лев». Такі відомості найчастіше подають про ПІК(уй) та місця навколо. Я їм охоче вірю, бо прохід туди нам дають саме торговці й військові, точніше сучасні українські полісмени. Представник перших з власної ініціативи дає в руки гроші, яких не виявилося у найближчому банкоматі, – все цілком законно, запевняю! Але сам підхід до вирішення ситуації, яка могла розглядатися як невирішувана у конкретний момент, вразив і сповнив оптимізму, нагадавши добре відому зі шкільної парти істину: практично кожну задачу можна розв’язати кількома способами – було би бажання! Ну а полісмен так і сказав: проходьте! То ми й пройшли 🙂

Стежок, якими можна зійти на вершину, кілька – всі добре марковані, зручні для майже будь-кого. Маю на увазі тих, хто таки вирішує туди йти. Для чого? Одна з цілей у цей період цілком раціональна й прибуткова: збирати яфини. Охочих чимало. Львівських, закарпатських. Роми цілим табором стали. Для чого ще туди «пертися»? Наприклад, погойкати: «Хто не відів Пікуя, то не відів…!!». Теж доволі мотивоване цілепокладання. А можна просто йти…

І тут починається найцікавіше. Іти по добре витоптаній стежці чи прокладати свою? Раціо на користь першого варіанту. І нібито береться до уваги. Але стається те, чого тут, кажуть, статися не може: та стежка десь зникає, причому безслідно. Що ж – ідемо вгору, бо Пікуй там 🙂 Оця взаємодія з Лісом, а тоді вже й з підніжжям Гори дарує купу-купезну неперевершених моментів.

Стояти, сидіти, лежати на самому краєчку вершини, дивлячись то вгору, то вниз на її стражів – якихось величезних чорних Птахів (хай пробачать мені орнітологи), які кружляють навколо, – почуватися на Небі, такому близькому й далекому…