Вихід монографії для мене настільки затягнувся у часі, що якихось особливих емоцій уже не викликає. Є – ну й слава Богу! Як каже мій завідувач Федір Шандор, книга житиме своїм життям, а я маю цьому не заважати. Ок, згодна😊
Тож у цьому дописі не про книгу, а про людей, без яких її не було б у тому вигляді, в якому вона є. А вона все-таки гарнюча як за змістом, так за формою. Моє «дякую» за це звучить багатьом-багатьом. Про це з душею написалося у фрагменті, вміщеному на обкладинці. Тут про них – моїх дорогих колег-друзів з Ужгородського університету, бо саме він нас усіх звів свого часу. Учора ми трохи посвяткували, дочекавшись Лесю зі Швейцарії. Зробили спільне фото. Дивлюся на нього і розумію: ми ще тут, такі гарні й активні, але це вже історія…
Тож я дякую Василю Шарканю за багато-багато спільної роботи над концепцією цього дослідження, за спільні походи до архівів, за мудрування над заголовками і т. ін. Бо те, що скромно зветься науковим редакторством, насправді передбачає глибокі знання, аналітичні, прогностичні здібності тощо. Василь Васильович добре знається на історії краю, є його палким патріотом. Крім того, добре усвідомлює відповідальність за все сказане чи, тим більше, написане. В аспекті не стільки синхронії, скільки діахронії, історичної тяглості. Словом, ми мали прекрасні роки наукової співтворчості, і я неймовірно за це вдячна. Кажу це тепер, коли відчуваю, бо потім воно нашарується якимись новими відчуттями і може лишитися несказаним, а так не гідно😊
Василь Путрашик завжди був і залишається для мене неперевершеним літредактором. І мова не лише про те, що після його прочитання текст бездоганний з погляду мовностилістичного. Його талант має ще один унікальний вияв: у процесі редакторської роботи примудряється не наступати на якісь авторські штуки. Іншими словами, він з брудною водою не виливає дитину. А таким часто грішать ті, хто вичитує тексти. Зізнаюся, що у певний момент, коли текст готувався до друку, я не змогла більше прочитати ані рядка – пішло якесь емоційно-інтелектуальне ним пересичення… Василь Іванович же не втомлювався читати і правити, читати і правити. Критично. З любов’ю до тексту. З повагою до його автора. Ось у чому одна з його унікальностей. Дякую, дорогий редакторе! І до наступної публікації😊
Щодо дизайну обкладинки, то це, звичайно, неперевершена Леся. Людина творчості. Поцілована Богом. Як це їй приходить, знає лише вона. Якісь осяяння, потокові інсайти, які вона вміло оприявнює графічно. Для мене це справжня магія упродовж усіх років, скільки її знаю. Скільки прекрасних ідей Леся Гичко втілила в Україні, тепер робить це у Швейцарії. І вчиться, вчиться, вчиться… Удосконалюється постійно. Втомлюється, плаче😊 І вперто продовжує… Отой жовто-зелений (моє улюблене кольорове поєднання!) космос на обкладинці з дивовижними магічними ключами працює якось по-своєму, можливо, навіть більше на ірраціональному рівні. І це добре. Мабуть, не варто все сприймати раціонально, бо наш геніальний мозок – ще той контролер… 😊
Тож хай ті ключі відчиняють потрібні нам двері. У різних масштабах. Глобальному, локальному, національному, особистісних, індивідуальних, колективних – різних! Головне, аби вони вели до розуміння себе й навколишнього світу, до збереження, до зцілення, до співтворчості, співпраці, до реалізації кожним/кожною своїх призначень, своїх місій. Це так важливо!
Нам з колегами пощастило багато років працювати й творити разом. Наша молодість подарувала нам ще й просто людську дружбу. Зараз кожен торує собі свої стежки-доріжки… Тож хай вони будуть успішними, вдалими, щасливими для усіх нас!
Люблю, обіймаю😊
