Мандрівка у минуле через портал Невицького замку
Усе почалося на презентації Гаврошевого «Замку любові». Там (у книгарні Є на Проспекті) було старезне крісло-гойдалка з таким самим старим пледом, у яке я таки сіла… У Олександрових книгах воно допомагає персонажам мандрувати у часі. Але переді мною у ньому сидів Олександр Дзембас. Археолог. Історик. Педагог. Автор історико-археологічного дослідження «Невицький замок». Організатор міжнародної волонтерської археологічної експедиції, у якій протягом 25 років взяло участь, як написано на його на фб-сторінці, понад 5000 молодих людей із 33 країн світу. Він і запросив на екскурсію замком наступного дня, яка мала продовжитися якоюсь акцією. Чому би і ні?
Тепер я знаю, чому такою щасливою і такою незвичайною повернулася звідти моя донька. Її разом з однокласниками повіз туди вчитель історії Ігор Біланін (спасибі тобі, друже, за те, що вони, твої учні, тебе так любили). Як зараз її пам’ятаю, хоч було то років 15 тому… Сяяла, хвилясте золотисте (як колись у її батька) волосся аж світилося, за вушком якась квітка… Пахла димом і ще чимось… Тепер знаю: отою легендарною минувшиною, яка тут стиснута, як архівований файл, у замку і всьому довкола…
А цей чоловік (я про Дзембаса) з фантастичними, якимись позаземними очима рвучко ходить сьогодні вже територією замку і розповідає, розповідає, розповідає… І ти просто відчуваєш, як занурюєшся спочатку у 13, потім у середину 15, тоді вже 17 століть… Зачудовано слухаєш про таємницю тодішнього водогону, коли воду придумали подавати знизу вгору (за законом сполучених судин), про двоє воріт у фортецю, щоб в одні віз міг в’їхати, а в інші виїхати, про спеціальні перемички у доволі глибокому рові, що слугували водночас бродом для втаємничених… Про ті політичні пристрасті, які тоді нуртували… Про наказ зруйнувати на Закарпатті все, що належало Другетам… Зрештою, про те, що їхній рід тут і закінчився…
Пан Олександр збуджено розповідає про автентичність замку, за якою він не має собі рівних у всій Європі. А також про те, що пам’ятка має бути обов’язково внесена до списку ЮНЕСКО. Раз має бути, то буде. А такі, як оцей охоронець карпатської минувшини, мусять бути на світі, бо інакше він (світ) не зможе бути. Навколо нього купа дітей, які горять тим самим вогнем – допитливості, пошуку, спраглості ЗНАТИ… А тоді ми йдемо збирати сміття, якого зібралося чимало, бо його звідси ніхто не вивозить!!! Не знаю, хто є власником отого моднячого комплексу, який треба обходити кружними стежками, щоб дістатися замку, але якщо би він бодай те сміття вивозив, то щось би до карми доплюсувалося. Може.
Навколо просто райська краса. На Закарпатті знову весна. Вона буде. З нами чи без нас. Але так хочеться, щоб з нами. Для цього треба берегти. Нашу землю. Історію. І душі.
Спасибі тим, хто сьогодні був поруч.
