Львівщина, яку я досі не знала
Тут народилася, зробила перший вдих-видих – звук, слово, крок. Самбір спочатку здавався надто великим, тоді надто малим. Манили нові цікаві далі… А потім десь усередині народилося чітке усвідомлення, що наступний виток у своєму життєвому поступі можу зробити лише звідти. Де було ото перше моє «ааааааа».
Маршрут визначено, прапорці на ґуґл-карті проставлено (спасибі справжньому Асу шосейних і не тільки дорігJ) – уперед!
Шукали водоспад Кам’янка – знайшли Живу Воду! Місцеві жителі запевняють, що десь поруч і Мертве озеро, проте вирішуємо утриматися J А поля… поля з волошками в житі J Intermezzo ж по-іншому ніяк не збагнути – аромат тих визрілих хлібів підносить до Неба.
Подорож у часі розпочинається зі Скельного монастиря X – XІІІ ст. в околиці с. Розгірче, розташованого серед лісу на пагорбі, звідки відкривається мальовничий краєвид на долину річки Стрий. Читаємо про те, що печерний комплекс датують X століттям завдяки виявленим тут численним рисункам-«рунам», які були у скандинавів, кельтів та германців, а також у стародавніх слов’ян: якась частина рун мала мовно-звукове призначення, інша – культово-магічне. Найбільша печера була скельною церквою, решта використовувалися під келії, хоча у дохристиянські часи це могли бути місця поклоніння Світовиду, на що вказує один з видовбаних отворів на вершині скелі.
Водоспад Сопіт дещо остуджує голову після мандрів у Х ст., бо ж попереду занурення у середньовічну наскельну фортецю-град і митницю IV – XVI століть – Тустань, що була оборонним та адміністративним центром, а також митним пунктом на важливому соляному шляху з Дрогобича на Закарпаття й аж до країн Західної Європи. Є різні припущення про етимологію цього слова, але ж, коли дивишся на ті два ВЕЛИЧЕЕЕЗНІ камені й прохід (ворота, портал) між ними, «ту (тут) стань!» сприймається дуже навіть переконливо.
Грот «Прийма» неподалік від Миколаєва, який ще треба знайти, бо ж ідемо без провідника, виглядає просто фантастично: трирівневе утворення, збудоване наче на кістках якогось велетня. Тут, у печері, якій близько 45 тисяч років, археологи знайшли найдавніше поселення на території Галичини – мисливський табір, а також кістки «господаря» цієї печери – неандертальця. Поступове і глибоке занурення в часі відчувається сильно. Повертаємося без поспіху.
Стільське городище, засноване у VII столітті, куди прямуємо далі, за припущеннями дослідників, до 993 року могло бути столицею Білої Хорватії: країна слов’ян (відома як Велика або Біла Хорватія) існувала наприкінці I тисячоліття нової ери на просторах Наддністров’я. Орієнтовний час її розквіту — IX – X століття. І хоча більшість дослідників розташовують Білу Хорватію на території сучасного прикордоння Чехії та Польщі, окремі з них продовжують ототожнювати білих хорватів із великими хорватами, розташовуючи їх у Північному Прикарпатті. Віддих розпеченого каменю впереміш із ароматом соснових шишечок навіює справді щось середземноморське чи південнокримське…
«Казкові поля» у селі Стрілки Бібрської громади, що розкинулися на майже 10 га території, допомагають повернутися у реальність. Навколо цілі моря квітів, які найкраще цвітуть у кліматичних умовах України – лаванда, гортензія, вейгела, спірея. Зараз тут одне із найбільших лавандових полів в Україні. Спасибі організаторам за чудову інфраструктуру!
Скельно-печерний монастир Крехова знову переносить до XVI – XVII ст. Комплекс із двох печер, видовбаних у природних нішах невеликої скелі, знаної як «Камінь Тимоша» на краєчку Яворівського національного природного парку, діяв як первісний монастир усього лише років зо двадцять, а саме місце кожен свого часу відвідали гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа. Це зазначено на таблиці, прикріпленій на прямовисній стіні поруч із входом до колись церкви, куди ведуть стрімкі металеві сходи. Відчуття цікаві, коли піднімаєшся ними вгору з думкою про те, що кілька століть тому так само робили й ці та інші видатні наші співвітчизники.
І ключове: дороги на Львівщині!! Вони змінюються буквально на очах: у межах всеукраїнської програми «Велике будівництво» тривале бездоріжжя перетворюється на чорні смуги асфальту, чимось схожі на венозні судини, якими тепер можна рухатися із задоволенням, милуючись неповторними краєвидами. Цікаво почуватися ніби першопрохідцями. Принаймні у своєму часі та просторі.
Попереду мій Самбір. Місто, де я народилася. Місце, звідки починаються мої нові шляхи.