Що вражає цього разу? Ввічливість і зацікавленість людей. Доглянуті зелені зони, де купа людей і щойно вилуплені гусенятка поруч — ніхто нікому не заважає і не загрожує… Стільки землі у центрі такого міста просто під зелені зони для людей і для самого міста… Ні, нашим цього не збагнути…
Книгарні, де знову-таки купа людей: одні розповідають, інші слухать… Площі, де співають, танцюють, боксують… Храм, в якому страшенно шумно — люди пʼють, їдять… Коктейлі готують біля іконостасу… Продають що завгодно… Мій мозок хоче зваритися від цього. Але я кажу: Господи, вони ж все одно у тебе… хай вони краще смачно їдять і почуваються щасливими, ніж лицемірно моляться, а тоді знищують все навколо…
Цього разу мені його показує, зміненого й такого ж прекрасного, моя колишня студентка, яка тепер тут працює. Їй так до лиця це місто!! Така гарна й допитлива… Стільки знає, стільки розповідає… Тішуся, що наша молодь така крутяцька насправді — так по-сучасному презентує себе і свою країну у світі! Так добре говорить мовами — рідною та іноземними! Радію, що можу бачити це все. Хоч ціна цьому дуже висока… Інші наші діти, які жертвують своє життя… Серце рветься.
Молодий науковець-британець читає українських авторів англійською і плаче, а з ним плачемо ми, хто його слухає… «… а пам´ятаєш колись у минулому житті ти прокидалась і неуважно краєм вуха слухала новини тепер це здається неймовірним так само як думаючи про бучу чи ірпінь уявляти соснові парки навколо санаторіїв і старих садиб а не підірвані мости оббіловані будинки вулиці встелені густо уламками чиїхось життів здається саме це й називають археологи культурним шаром хіба ні?» або ще: «у цій країні свідчать навіть дерева. Обіймай обережно, просить ясен окрай дороги, тепер і ласкавість ранить. Рани довго болять, як опалі горіхи, зелені, мов липень у якому розвернулася прірва і її не здолати, шепоче горіх, голий-голий. Я оглухла, говорить акація, завмирає навшпиньки, видивляється серпокрильців; бачить – але не чує. В мене опіки третього ступеня, стогне ялина, тут все на світі дихає жаром, як розпечена паща дракона, він мене поглинає…»
Йогансен, Прохасько, Жадан, Андрухович… Вони їх перекладають і читають. Науковиця з Варшави розпитує про Шандора, науковець з Венеційського університету говорить про Любку… У багатьох презентаціях Кремінь… Світ нами цікавиться! Світ до нас приглядається! Світ на нас сподівається! Боже, дай сил і любові взяти цей шанс
