Гора Синай

Десятки, а може, й сотні разів переказувала дітям-учням «Мойсея» Франка, бо ж читають поему самостійно тільки окремі з них. І робила це завжди дуже й дуже натхненно. Відчувала цей внутрішній підйом майже завжди. Але й гадки не мала, що потраплю в ті самі місця й буду проживати неймовірно хвилюючі моменти.

Пропозиція зʼїздити в Єгипет відразу йокнула Горою. Але скільки ми не питали й не читали на різних сайтах про цю поїздку – не складалося якось. По-перше, зимовий період, коли сходження не проводять. По-друге, в регіоні війна. Тільки-но виїдеш з міста, скрізь блок-пости, контроль, поліція, військові… Приблизно як на Закарпатті: воєнних дій нема, але подих війни відчутний.

Здавалося, не вдасться. Але ж насправді просто тривала адаптація й підготовка. Одного дня це стало можливим, причому в найкомфортніших умовах з чудовими провідниками. Хай деталі залишаються поза цим текстом, але я неймовірно вдячна за супровід туди й тоді, де й коли мала бути.

До речі, за майже тригодинну подорож в один бік паспорти перевірили тільки один раз. Українців та Україну тут сприймають дуже й дуже позитивно: «кохаю Україну», «люблю Україну» довелося чути багато-багато разів. Паспорти росіян перевіряють жорстко, часто. Їм усміхаються, але самими лише губами – привозять сюди гроші, тому нічого особистого – тільки бізнес. Цікаво, що вхід на ту частину пляжу, де вони відпочивають, найдешевший, хоч сама територія дуже пристойна. Терористів ніде не люблять – тут це цілком очевидно.

Так-от, до монастиря Святої Катерини ми доїхали майже під його закриття – не врахували цю деталь. Але згодом стало очевидно, що саме так було найкраще. Чому так? Ось тільки один штрих: молодий швидкий араб, що відразу запропонував себе в якості гіда (за гроші, звичайно) звично перепитав: звідки? Кажемо: з України. На мить застиг, а тоді радить: кажіть, що з Росії, бо інакше не пустять. Не відразу второпали, бо говорить арабською з окремими англійськими вкрапленнями. Каже: давайте ще раз – звідки ви? Ми знову: з України. Він аж підстрибнув, мовляв, неправильно. Ми були в стані шоку, але довелося щось там белькотіти, бо інакше ніяк не пройти. На наше щастя, ті, хто нас питав далі, говорили тільки арабською, тому обійшлися мовою жестів. У храм не хотілося, бо все стало зрозуміло. А от до куща, з якого Господь говорив до Мойсея, вдалося пройти. І до колодязя, де Мойсей зустрів свою дружину, теж. І кристал, який тут називають «сльозами Мойсея», теж взяли. Місцеві знаходять їх на Горі чи біля її підніжжя. Що сприяло? Все дуже просто – гроші. До деталей згадувалися біблійні притчі, зокрема про те, що поки Мойсей зійшов з Гори, де отримав скрижалі із заповідями Бога, його співвітчизники вже завели золотого тільця і поклонялися саме йому. Памʼятаємо, що зробив Мойсей? Перетер його на порох, змішав з попелом і примусив їх це зʼїсти. Ось так треба робити з тими, хто наживається на війні. Де б це не було. В Україні. Чи в Секторі Газа. Чи ще десь.

Що дає мені підстави так говорити? Бо Господь там реально говорить:) І добре чує тих, хто приходить. Він почув нашу Молитву про зцілення нашої Землі. Вона така крихітна у Всесвіті й така беззахисна перед тими, кому віддає все. А вони її з усіх сил нищать. Я про нас, про людей. Вірю, що маємо шанс, якщо кожен з нас відчує себе девʼятим і шукатиме десятого – памʼятаємо про Лота? Оглядатися насправді не варто. Йти вперед і вірити, що за тобою йде десятий. А чи так воно? Якщо сильно вірити, то так:)

Заходила в мечеті, навіть хіджаб одягала:) Було бажання відчути цінності інших людей. Вони нічим особливо не відрізняться, якщо чесно. Базові потреби в усіх однакові. Моляться багато й часто. Виглядає та молитва дуже щирою. Чи є розуміння, що ми на одному кораблі, який треба обовʼязково зберегти? З тих розмов, які мала, ніби є. Особливо вразила розмова з одним бедуїном. Але її зміст залишаю для себе.

Тож дякую за першу подорож на інший континент, за знайомство з Червоним морем – воно пречудове! І за місця Мойсея – вони надихають.